– Я пoвириваю її довгі патли! Голoдранка! Молодиці врапт забули, за чим прийшли до магазину

132

Прощай, мій ангеле…– Людоньки, ви чули?.. Наш День. Ольга Чорна. Журналіст, блогер, газета “Наш День”

Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці.

– Я повириваю її довгі патли! Голодранка!

Молодиці врапт забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, – язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жeртвoю» цього разу.

– Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї…

– То ви, Гелю, кажите про тих Ковалів з сусіднього села? – перепитали сільські сороки.

– Про них, аби їм… аби їй…

– Софійка – слічна дівчина. Файна! А яку косу викохала!

– Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба!

Вдома Гелька пиляла чоловіка:

– Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу на шию нам сядуть.

Іван перечити Гельці не вмів і не смів.

– Василю! – гукнув сина. – То правда по Софію Ковалеву?

– Правда, тату. До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати…

Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.

Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це і до Софії, і до її батьків.

– Василю, – крізь сум і сльози мовила дівчина, – знайди собі іншу пару.

– Ти мене не кохаєш?

– Не хочу, аби наше кохання було прoклятим.

– Софійко, ми поїдемо звідси.

– Є речі, від яких не втечеш.

По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі – сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.

– Як мені жити без тебе, – запитував?

– Іди, Василю.

Софія легко відштовнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у серпневу ніч. Назавжди…

Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, котрий навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно буркотів у неспокійному сні.

…Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.

– А яким гарним хлопцем був! – перемовлялися у селі.

– Гелька винна. Занапастила життя синові.

– А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе багато. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.

– Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…

– Чоловік в Софії, як з картини!

– Бог бідним у помочі стає…

По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру – рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже.

Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.

– Роби, що хочеш, – кинула.

…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:

– Нашій мамі скоро півстоліття буде.

– Ага, бачив би ти, як на неї ще задивляються, – засміялася донька.

– Хто?

– Чоловіки, звісно!

– Ма, ти суперстар! – підтримав розмову син.

Біля ринку Дмитро зупинив авто.

– Софійко, ходімо за квітами.

– І я! – зголосилася донька.

– Дмитре, в селі ж цілий квітник.

– Мамо!.. – хором мовили діти.

Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кімарив чоловік.

– Ваші? – запитав Дмитро.

Продавець кивнув головою.

– Софіє, як тобі?

Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:

– Чудові…

– Беремо всі! Скільки?

Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його – ні…

– Дівчата, тримайте! – Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.

Василь дивився їм услід. В обох – у матері і доньки – майже одинаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Пригадав ту серпневу ніч, в яку відлетіла його кохана.

– Прощай, мій ангеле… – прошепотів навздогін.

У понеділок вранці Василя схопило сеpце. Приїхала швuдка.

– Василю, на кого ти нас залишаєш? – лементувала Гелька.

– Цить! – уперше в житті крикнув на Гельку Іван.

– Можемо не довезти, – бідкалася медичка.

Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом.

– Не залишай мене, – прошелестіли Василеві уста.

– Прощай, світку… – нечутно зітхнула душа.