“Мамо, це моя Зойка. Ми кохаємо одне одного і будемо жити разом” – заявив син, та я свою справу зробила

3

Син у мене місяць тому  привів додому дівчину.

– Мамо, це моя Зойка. Ми любимо одне одного і будемо жити разом.

А я що, проти чи що? Як будь-яка мати, я бажаю щастя своїй дитині. Хочуть жити разом – нехай живуть. Джерело.

– Звичайно, синку. Ви поки йдіть на кухню, чай попийте. А я речі твої зберу.

– У сенсі – речі збереш? – втупився на мене син.

Так, іноді мені здається, що син розумом явно в батька свого пішов. Раз не зрозумів, довелося розжувати:

– В прямому. Я зараз зберу твої речі і ви йдете жити разом. Ви ж цього хочете?

– Хм, мам, розумієш, дорого знімати, та й нема на що – ми з Зоєю вчимося, ти ж знаєш. Ми в тебе думали пожити. Нам багато не треба – куточок в кімнаті, ми тебе не обмежимо, обіцяю.

Ага, плавали – знаємо. Сама зі свекрухою жила, десять років її терпіла, поки ми з чоловіком квартиру не отримали. Відносини у нас з матір’ю чоловіка, природно, зіпсувалися. Це зараз вони солодко співають – не соромлячись. А через місяць-другий полетять в мене тапки: не люблю, гноблю, виживаю невістку. Не треба мені такого щастя. Ех, Зойка, ти ж навіть не уявляєш, від якого пекла я тебе позбавила.

– Ні, сину. Якщо ти вважаєш себе досить дорослим, щоб вирішити жити з коханою дівчиною, будь добрий забезпечити вам умови для спільного життя, будь дорослим до кінця: переводся на заочку, знайди роботу і орендуй квартиру. Хоча, квартиру не потягнеш, напевно. Знімеш кімнату – і живіть разом, скільки душа забажає.

– Мамо, та ти що ?! Жити в комуналці з чужими людьми? Ми не хочемо.

Ось так. Тобто, мою квартиру в комуналку перетворити і чужу людину підселити – ми хочемо. А самі з чужими людьми – не хочемо. Хитренькі які.

– Зою, Ви ж маєте до мого сина почуття? Хоча, дурне питання – ви ж погодилися жити разом, значить маєте.

– Так. Я люблю Вашого сина. Дуже. – ледь чутно пискнуло повітряне створіння.

– Чуєш, сину – вона тебе любить. А з коханим рай і в курені. Правильно я кажу, Зою?

– Та правильно. Я і на комуналку згодна, аби разом.

– Ну ось, сину, як добре все виходить. А вже як тобі дівчина твоя за мою відсутності вдячна буде, словами не передати. Давайте, дорослі, влаштовуйте своє життя. Не переживай, що не потягнете ви кімнату. Я додавати буду, щоб на квартиру вистачало. Ви хоч не забувайте, відвідуйте стару іноді.

– Ну яка Ви стара? Вам до старої ще років сорок. – лестила мені Зоя.

Через півгодини закривши за дітьми двері, я розридалася. Аж надто великою була спокуса молодь у себе залишити: і син поруч, і невістка під наглядом. Але не можна – дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я свою справу зробила – виростила. Прийшов час відпустити дитину у вільне плавання.